25 лютого 2026 року минає 155 років від дня народження нашої видатної землячки, письменниці, драматургині, перекладачки та громадської діячки Лесі Українки (1871–1913).

Лариса Косач-Квітка (справжнє імʼя Лесі Українки) народилася 25 лютого 1871 року у Звягелі в родині Петра Косача та Олени Пчілки. Була другою із шести дітей. Через туберкульоз кісток, діагностований у дитинстві, навчалася вдома, проте опанувала понад десять мов. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Через потребу постійного лікування хвороби обʼїздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, Ялті. Любила бувати в театрі та опері, прекрасно розбиралася в європейському мистецтві.

По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.

Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі, виснажена хворобою. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла.

Творчість Лесі Українки — це потужний голос незламного духу, що крізь час зберігає свою силу та актуальність. Це боротьба за правду і справедливість, що утверджує людську гідність і свободу. Це відображення нашого минулого й сьогодення, сповненого віри та переможного прагнення.

Contra spem spero! (лат. Без надії сподіваюсь!)

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть – і настане Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей – Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!